З НОСТАЛЬГІЄЮ ЗА ЕПІСТОЛЯРІЄМ

Творчість талановитого митця неможливо вивчати стандартно, за догматичними канонами. Бо справжній митець, а тим більше його творіння, не вкладаються ні в стандарти, ні в канони. Бо останні надто тісні для справжньої творчості. Кожну грань таланту можна побачити лише під особливим кутом зору, під таким, що не спотворить на цій грані жодної рисочки, жодного штриха і висвітлить усе суттєве, необхідне, потаємно-глибинне. Кожен талант – оригінальний, то й вивчати його, говорити про нього треба з оригінальним підходом. Саме такий підхід, здається, здійснив харчукознавець, завідувач кафедри української філології і суспільних дисциплін нашої академії, кандидат філологічних наук, доцент Олег Василишин у своєму дослідженні ”Листи до Бориса Харчука як джерело вивчення біографії письменника та духовних запитів доби“, опублікованому у щомісячному науково-методичному та літературно-мистецькому журналі ”Українська мова і література в школах України“. Оригінальність підходу до вивчення життєтворчості письменника проявляється вже у тому, що дослідник звертається до такого, нині зневаженого літературного жанру, як епістолярій.

Наш автор нагадує і навіть з неприхованою ностальгією згадує, що, за свідченням літературознавців, ”письменницький епістолярій досліджувався як біографічний документ, який здатен деталізувати, прояснити окремі сторінки біографії митців, руйнувати стереотипи, додавати об’єктивну інформацію про епістолярних комунікантів, оточення й добу“ . На жаль, сучасне, надмірно технологізоване суспільство віддало перевагу електронним засобам комунікації, які, на відміну від епістолярної спадщини, не залишають вагомих артефактів для дослідників. У згаданій статті епістолярій Бориса Харчука розглядається як ”вулиця з одностороннім рухом“ за принципом ”від – до“: аналізуються листи різних комунікантів до письменника. Автор статті підкреслює, що на матеріалі листів до Бориса Харчука можна ”з’ясувати всі перипетії його непростого життя в літературі, доповнити біографію письменника новими штрихами й деталями, з’ясувати духовні запити епохи“.

Серед тих, хто писав до письменника в його рідне с.Лози під Вишнівцем, – С.Журахович, А.Дімаров, В.Брюховецький, С.Гречанюк, Ф.Роговий, В.Росельс, Е.Мороз, М.Стріха і тернополяни Р.Гром’як, П.Сорока, Я.Сорока, О.Черемшинський. Значна частина Харчукового епістолярію не тільки не вивчена, а й не оприлюднена. У статті йдеться про листи, надіслані Харчуку до рідного села в час його відпустки. Невідомо, як він реагував і чи на всі відповідав, але ці листи становлять науковий інтерес як матеріал для вивчення біографії письменника і як оригінальні документи, що відображають багатогранне духовне життя письменницької спільноти. Такий епістолярій дає уявлення про особистісні стосунки митців слова та про їх епоху, про поступ тогочасної художньої думки.

Цікавою є думка автора статті щодо пояснення того факту, що значна кількість листів Бориса Харчука ще не опублікована: ”Можливо, це пов’язане з тим, що частина Харчукових адресантів ще нині живуть і невідомо, чи вітали б вони такий намір“. Бо не всі письменники в ті застійні роки знаходили в собі сміливість відверто оцінити і дати гідну ”відповідь на задушливу атмосферу художнього життя не тільки в українській літературі, а й загалом по всій колишній радянській імперії“. З листів до Харчука переконуємось, що не зі своєї вини він не міг пробитися з виданням власних творів в Україні, а тому часто звертався до своїх прихильників у Москві, де свого часу навчався в Літературному інституті ім. М.Горького. безсумнівно, саме в цей період йому вдалося познайомитись з багатьма літераторами та літературознавцями, які входили або з часом увійшли до редколегій відомих журналів.

У наступному номері цього ж часопису доцент Олег Василишин презентує своє чергове дослідження ”Творчість Галини Журби в дискурсі еміграційної критики“. Вагомість роботи нашого науковця підсилюється тим, що проблема рецепції творчості Галини Журби в дискурсі еміграційної критики ще не була предметом окремого літературознавчого аналізу. Письменниця входила до складу редакційної колегії збірника ”Слово, 1962“. Це неперіодичне видання виступало продовженням традицій, започаткованих після Другої світової війни Мистецьким Українським Рухом в ”Альманасі“, місячнику ”Арка“, збірнику ”Хорс“, в ”Літературному зошиті“ та у двох ”Літературних збірниках“. Галина Журба була не лише одним із редакторів ”Слова…“, а й активним автором цього збірника: до його першого видання увійшли її матеріали  ”Письменник і його супровід“ і ”Від ”Української хати“ до ”Музегету““.

Наголосивши на потужній письменницькій репутації Галини Журби та на її великій жертовності щодо збірника ”Слово…“, автор статті озвучує основне письменницьке кредо, підмічене у неї ще Уласом Самчуком: мало писати про тяжку українську дійсність і пригноблених українських людей, а треба в усій величі ставити перед собою і перед читачем ”провідну ідеологічну тематику, втілену в сильну постать нової української людини“.

Серед представників еміграційної критики, котрі аналізували творчість Галини Журби, названі В.Біляїв, О.Тарнавський, І.Керницький, Г.Костюк, Є.Маланюк, Ю.Шевельов, Б.Кравців та інші. Так, Є.Маланюк назвав Галину Журбу представницею ”жіночої мужності“ в українській літературі, де ”записані імена мужніх жінок-письменниць, як Леся Українка, Ольга Кобилянська і Людмила Старицька-Черняхівська“. Б.Кравців наголошував, що, крім Галини Журби, українську прозу в еміграції репрезентує Улас Самчук, як ”літописець змагань українського народу нашого століття“.

З огляду на це автор статті звертає увагу на той факт, що в українському літературознавстві про творчі взаємини Уласа Самчука з Галиною Журбою практично немає публікацій. Наш науковець бере на себе сміливість висунути кілька аргументів на підтвердження міцних творчих взаємин і навіть творчих симпатій цих двох українських майстрів пера. Насамперед наголошується на ініціюванні Галиною Журбою оприлюднення у ”Слові…“ творів Уласа Самчука, а також літературних матеріалів, де поряд з іншими письменниками йдеться про його творчість. І, звичайно, чи не найвагомішим аргументом виступає епістолярій цих двох українських прозаїків, які вважали себе не емігрантами, а представниками ”народу в поході“.

Для читачів стане відкриттям зізнання Уласа Самчука, висловлене у листі до Галини Журби. Класик пише до класика про те, що вони не змогли б так чітко описати Волині, якби ”не видряпалися з нашої чудової Волині“ до Берліна чи Праги, звідки і ”Волинь видавалася більшою“. Воістину, велике бачиться на відстані… Відстані не просторові, а часові, тим більше просторово-часові, роблять об’єкти вивчення вагомішими, яскравішими і чіткішими. Особливо коли це стосується таланту. І велику справу вершить кожен дослідник, який спрямовує свою допитливу думку до творчості тих, кого відокремив від нас і продовжує поглинати безжалісний часопростір…

 
Анонси
Галерея
foto 18
foto 18foto 18
На даний момент 501 гостей на сайті