Пошук

ЖАНРОВІ СИСТЕМИ: АНГЛО-УКРАЇНСЬКИЙ СЕКТОР

Мудрість виростає в точці перетину класичного й оригінального, традиційного і модерного. Саме така теза приходить на думку при намаганні усвідомити змістову суть і символічну сутність монографії (тепер вже!) доктора філологічних наук Дениса Чика “Longo sed proximus intervallo (близькі, але на далекій відстані): жанрові системи української та англійської прози кінця XVIII –  середини XIX ст.” Науковим редактором цього академічного видання виступила доктор філологічних наук, завідувач кафедри зарубіжної літератури і теорії літератури Бердянського ДПУ, професор Вікторія Зарва, а рецензентами – доктори філологічних наук, професори Іван Зимомря (Ужгородський НУ), Елліна Циховська (Національний авіаційний університет), Ольга Харлан (Бердянський ДПУ).

Автор монографічного дослідження поставив за мету створити типологію жанрових систем української та англійської прози означеного періоду через висвітлення теоретичних і методологічних аспектів генези уявлень про жанрову систему, термінологічний дискурс і специфіку формування прозових жанрів української літератури. Матеріалом аналітичної творчості служили прозові твори українських (Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гоголь, якого науковець однозначно відносить до національної літератури, та інші) й англійських (Енн Редкліф, Джейн Остен, Марія Еджворт, Вальтер Скотт, Чарльз Діккенс, Вільям Теккерей і т. д.) письменників, що розглядалися крізь призму компаративної жанрології.

Особливої не тільки уваги, а й поваги заслуговує вихідна теза, що визначила зміст і напрям дослідницьких зусиль автора: більшість сучасних учених, нібито по-новому, прочитуючи класику української літератури, не студіюють її у контексті західноєвропейських літератур, тим самим применшуючи значення національного письменства, залишають нерозвінченими міфи про власну “неповноцінність”, “неєвропейськість”, гіперболізують російсько-українські літературні зв’язки з наголосом на російській літературі як міфологізованому “джерелі та взірці” для літератури української.

Науковець аргументовано відкидає одновекторність компаративних студій, попереджає щодо надмірної уваги до вивчення досі заперечуваної національної специфіки української класичної літератури з метою уникнення феномена провінційності. На його думку, для адекватного та повноцінного прочитання української класичної літератури її необхідно дослідити в межах не одного, а кількох контекстів, насамперед у контексті європейської літератури (а не лише російської, східнослов’янської чи східноєвропейської). Для виконання такого програмного завдання, вважає аналітик, необхідно застосувати методологію зіставної компаративістики, науковим осереддям якої виступає компаративна поетика. Саме порівняльна поетика – один із найзначніших теоретико-методологічних дискурсів сучасної компаративістики – передбачає вивчення стилів і жанрів у різні періоди розвитку національних літератур.

У цьому контексті важливого значення набуває порівняльно-типологічне дослідження жанрових систем української та окремих європейських, в даному випадку англійської літератур, а за вихідну основу вивчення, наголошується у монографії, треба брати “розмаїту своєрідність національних літератур і шляхом індуктивного аналізу їх структур йти до знаходження спільних тенденцій і типологічних відмінностей зонального, регіонального чи світового розвитку красного письменства”. Вибудувані на цій основі методологія дослідження і тактика компаративного аналізу дозволили автору визначити і систематизувати сучасні підходи компаративної генології, з’ясувати жанрові особливості української та англійської прози кінця XVIII –  середини XIX ст., здійснити переосмислення існуючих точок зору на проблеми компаративної генології обох літератур у заданий період, проаналізувати типологічні закономірності та відмінності у стильових напрямах української та англійської прози з урахуванням національної своєрідності та ідентичності. В результаті, порівняння творів, що існують у різних художньо-естетичних парадигмах, дало змогу продемонструвати як аналогії, так і відмінності в якості необхідної умови цілісно-системного дослідження ролі та місця українського письменства у контексті європейської літератури.

У монографії жанрова система висвітлюється як теоретична та методологічна проблема сучасної літературної компаративістики, в чому акцентується на її науковій ідентифікації та інтерпретації, подається її синергетична концепція, здійснюється порівняльний аналіз української повісті та малої прози з англійською прозою досліджуваного періоду, вирішуються проблеми поетики, типології та модифікації тогочасних українського й англійського романів.

Теоретичним підсумком монографічного дослідження стало уточнення та окреслення жанрових систем української та англійської прози минулого, що дало змогу конкретизувати сучасне розуміння жанрових процесів української літератури та її нерозривний зв’язок із загальноєвропейським літературним простором. Проведена автором робота підтверджує необхідність подальшого компаративного дослідження наступних етапів національного літературного процесу для з’ясування не лише типологічних схожостей і розбіжностей, а й глибшого осмислення динаміки розвитку національних літератур, які, за обраним автором висловом, “близькі, але на далекій відстані”.

 
Анонси
Галерея
6
66
На даний момент 415 гостей на сайті