Пошук
Головне меню

Літературно-тематичний вечір “ Любові пам'ять незабутня ”

Літературно-тематичний вечір

Любові пам'ять незабутня ”

(Жінки у драмі кохання Тараса Шевченка)

Моя любов, моя висока!

Не відпускай мене, храни!

Храни від буднів, злого ока,

Храни мої пречисті сни!

 

І хай я мучусь, хай неспокій!

І біль терзань- мої вони!

Моя любов, моя висока,

Не відпускай мене, храни!

 

Любов… Це золота сторінка в житті кожної людини. Стільки ніжних і ласкавих слів придумали поети, щоб висловити свою палку любов до рідного краю, до матері, нареченої. Кохання - це внутрішній світ, який окрилює людину, це казка. Світлий сон, це тихе сяйво, яке лишається усе життя.

Тисячі сторінок написано,сотні архівів вивчено, щоб відтворити образи тих, кого кохав Пушкін і Міцкевич, Гете і Байрон. Л.Українка і Тарас Шевченко. Адже у тому, кого і як кохає велика людина. Та й звичайна теж,розкривається історія цілого покоління. атмосфера часу. Окрім того, у митців це один з ключів до розкриття сюжетів, до розгадки соціальних,політичних і життєвих ідеалів. Ці міркування особливо правомірні стосовно Тараса Шевченка,який кохав палко і не задля натхнення, а шукаючи в коханні жіночий ідеал, суголосний з народним ідеалом жінки,коханої, дружини,прагнучи виходу із самотності, особистої і суспільної.

Кохання Шевченка і його любовна лірика допоможе глибше розкрити нам сутність поета Тому слова з його» Молитви», яку він написав в травні 1860р,незадовго до смерті:

Мені ж, мій боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай,-

Можна поставити епіграфом не лише до сьогоднішнього вечора,а й до всієї творчості Кобзаря, адже саме в молитві людина виражає свої сокровенні мрії та бажання

 

Тарас Шевченко був глибоко нещасним в особистому житті. Мало кому в коханні так не щастило, як йому. Маючи унікальні таланти, гострий розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, він, здавалось би, був приречений на успіх у жінок. Натура творча і вразлива,Кобзар часто закохувався. І в нього закохувалися. Та особисте життя у великого українця так і не склалося. Не судилося Тарасові Шевченку продовжити свій родовід у наступних поколіннях. Не вдалося йому одружитися - сльозами-водою розлилося святеє диво. Пекуча мрія кобзаря про дружину, дітей,про родинне щастя залишилося маревом, яке весь час манило-кликало й зникло в каламутному вирі життя. Але ми погрішили б проти істини,якби сказали,що Шевченко не зазнав радості кохання. Кохав він, кохали його… Усе це було…

Ведуча: Далека і гірка була Тарасова любов,

Одвічні протилежності в житті,

Кружила заметіль навколо доль,

Заплуталось кохання в крижаній імлі,

Але серед снігів, снігів, снігів

Ішла у мрії ти, зоря весни.

Ведучий: Уперше незбагненні почуття пробудила в хлоп’ячій незахищеній душі сусідська дівчина Оксана Коваленко.

Тарас Шевченко: (підходить до столу, на якому підручник. Запалює свічку, читає – на фоні музики Й.Баха):

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

 

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво-твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

 

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

 

Виливаю сльози на мою Мар’яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь -

Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,

І сестру Мар’яну рястом уквітчай,

 

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Оксана:

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились,

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись,

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди.

Шевченко:

А я так мало, небагато

Благав у Бога, тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку, щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать,

Коли-то їх понасипали?

Кого там люде поховали?

І вдвох тихенько заспівать

Ту думу сумную, знедавна,

Про лицаря того гетьмана,

Що на огні ляхи спекли.

А потім би з гори зійшли.

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б, поки не смеркає

Поки мир божий не засне,

Поки з вечернею зорьою

Не зійде місяць над горою,

Туман на лан не прожене.

Ми б подивились, помолились

І розмовляючи пішли б

Вечеряти в свою хатину.

Ведуча: Він заплющував очі і знову бачив її, як живу, - чорнобриву, кучеряву, у вінку з волошок, коли вона витирала хусточкою його ще дитячі сльози, які виступали на очах від щастя, що з ним поруч його Оксана.

Вона дарувала йому ласку, зігрівала осиротіле серце і вчила мови кохання, що не потребувала слів...

Ведучий: Першій музі геніального поета – Оксані – Тарас Шевченко присвятив поему “Мар’яна – черниця”, саме про неї, по-дитячому світлу казково незабутню згадував у поезіях “Три літа”, “М.К.” (“Мені колись росли”). Дорогим іменем першого кохання Шевченко називав героїнь своїх творів. І ми побачимо як згодом цей жіночий тип фатально буде подобатись Шевченкові в жінках, змушуючи його шукати в них ту, “справжню” – подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві ввижалась йому Оксана. Оксана Коваленко після неминучої розлуки, думається, жила просто, природно. По-земному буденно й щасливо: стала на рушник із кріпаком. Виростила дітей. Досхочу натрудилася, наспівалась пісень: відійшла у вічність чистою-пречистою, бо ж у волю навмивалася слізьми. (Виконавці ролей виходять).

Ведуча. Інтимна лірика не буває безіменною. Звернемося до біографії поета. Навчаючись в Академії, вже прославленим автором “Кобзаря”, портретистом їде Шевченко в рідну Україну. Тут 29 червня 1843 року він зустрічає на балу Ганну Закревську.

В цій жінці Тарас побачив одухотворений образ. До цього вже зовсім не думав про шлюб. А після, як реакція на його безнадійність, з’являється в поета те характерне для нього і вже незмінне упродовж усього життя бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток. Це бажання невдовзі переростає в гостру душевну потребу.

Отже, Ганна Закревська. Та, що, на жаль, була дружиною іншого. (Входить Ганна Закревська (одягнена у сукню тієї епохи чи, хоча б, у розкішному намисті, з накинутою на плечі шаллю). Ледь поправляє на дошці свій портрет, намальований Шевченком. Звучить “Місячна соната” Бетховена).

Закревська. Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття. Що не міг не відчувати на собі мій уважний погляд чорно-синіх (так, саме таких) великих, виразних, ніжно-молитовних очей.

Шевченко якимось невблаганно-тривожним поглядом пристрасно дивився на мої очі, ніби казав: У чергуванні світла і тіней – краса життя”.

(Виходить Шевченко)

Шевченко не любив друкувати на віршах посвят жінкам. Таких посвят є лише декілька. Вірш “Якби зустрілися ми знову”, всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під вдома літерами – Г.З. Отож, Ганні Закревській, тобто мені.

(Шевченко і Закревська стають поруч, але обернені спинами одне до одного, наче якась перешкода не дає їм бути разом). Читають на фоні музики.

Шевченко.

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Закревська:

Ніякого. І не пізнала б,

А може б, потім нагадала,

Сказавши “Снилося дурній”.

Шевченко:

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива.

Закревська:

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Шевченко:

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми – водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

(Музика стихає. Шевченко й Закревська виходять).

Ведучий: А ми йдемо далі шляхами Кобзаря. Доля готувала йому нову зустріч з жінкою, якій Шевченко адресує такі рядки: “О добрый ангел! Молюсь и плачу перед тобою. Ты утвердила во мне веру в существование святых на земле”.

Ця жінка – княжна Варвара Миколаївна Рєпніна. (На екран проеціюється портрет В.Рєпніної худ. О.Псьол). У середині жовтня 1843 р. Тарас Шевченко, вже відомий на той час поет і маляр, завітав до Яготина робити копії портрета князя Миколи Рєпніна. Це був шляхетний рід українських вельмож. Княгиня Рєпніна доводилась онукою гетьманові Кирилу Розумовському. Їхня донька, 35-річна княжна Варвара - яготинська красуня, розумниця з широким світоглядом, що жила молитвами і пристрастями, нещасливиця в особистому житті, прекрасна і добра душа, овіяна серпанком великої поезії.

(Під звуки вальсу входить В. Рєпніна, підходить до свого портрета, пильно придивляється, далі підходить до столу, запалює свічку, пише, замислюється.)

Ведуча: З’явившись у Яготині, Шевченко став душею всього товариства, що до того жило переважно одноманітним, безбарвним життям. У серці Варвари спалахнула любов. Вона відчула, що 30-літній Тарас –«вибранець її серця». «Його не можна було не любити», - писала княжна. Кохання забуяло в ній усіма барвами.

Ведучий: В.Рєпніна написала повість свого життя й дала подивитися поетові. Поміж сторінками виразно читалось освідчення в коханні.

(Відтворити тогочасну епоху допоможуть елементи костюма. У Рєпніної – довга сукня, комірець з мережива, зачіска та реквізит( чорнильниця, перо).

Рєпніна. Я чекала його любові виглядала її, що ось завтра, ось-ось він прийде і скаже все.

- Все. Я була слабкою жінкою, яка так хотіла любові, а він... Він іноді відповідав мені теплим почуттям, але пристрасним – ніколи. (Княжна знову бере перо, пише).

Ведуча. Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни справила на нього величезне враження, але водночас збентежила. Він щиро оточив її німбом святості, готовий був молитися на неї, на цю дивну аристократку, що в її душі відкрив стільки краси. Його почуття не було тим, чим було почуття княжни до нього.

(Дівчина читає вірш під музичний супровід)

У княжім домі панночка бліда

Жар серця нишком в вірші вилива,

Листок долоньки свічку затуляє.

Про що вона? Чого їй так болить

Далекий хтось, “хто під ружжом гуляє”?

 

Їй, панночці б – та суджений панич!

Зітхання соловейка у альтанці…

У княжім домі, в домі Рєпніних,

Невже нікого, вартого в обранці?!

 

Нащо тобі за стіни кам’яні,

По вікнах тюрем лячно заглядати?

До Бога правди криком день при дні

За Україну в’ярмлену волати?!

Молилася. При свічці. При сльозі.

При сонці й місяці. При серця світлі...

Ведучий. З листа княгині Рєпніної до Шарля Ейнара:

Рєпніна. (читає). Шевченко здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною… Раз увечері він пропонує прочитати нам свою поему «Слепая».О коли б я могла передати вам усе, що я пережила під час цього читання. Моє обличчя було мокре від сліз і це було щастям… Це була м’яка, чаруюча, захоплююча музика. Полум’я неповторних настроїв тривожили мою душу.

У день і час від’їзду я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його й що я втратила голову. Я ж дуже прив’язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я може, відповіла б йому пристрастю. (Складає листа, вкладає в конверт). Варвара встає, виходить з-за столу, продовжує читати:

Вернути б час, і я – Варвара,

Сумна, задумана княжна,

Я б утекла з Яготина

Аж за Урал, де, наче хмара,

Пісок підводивсь над тобою,

Де цар кривавою рукою

Вершив безбожнії діла.

Я б у задушливу казарму

Як вірна подруга, прийшла…

Твоєю стала б я сестрою

І в Придніпровський рідний край

Листи б од тебе одсилала,

Я берегла б твої пісні...

Щоб чорний вітер Кос-Аралу

Не спопеляв даремно дні.

Ведуча. Не судилося Т.Шевченку і княжні бути разом. Рідня, особливо мати, доклали зусиль, щоб розлучити їх. Княгині здавалося, що Шевченко, колишній кріпак, не рівня її доньці Варварі. Так княжна Рєпніна на все життя залишилася самотньою. (Скрипка,соло, сумна музика)

Ведучий: Шевченко пише викривальні вірші, вступає в Кирило-Мефодіївське братство і опиняється на засланні.

Взимку 1854-1855 р. Шевченкові знов зблиснула зірка кохання – й закотилася. Йдеться про дружину коменданта Новопетровської фортеці, матір трьох дітей – Агату Ускову. Поет захопився нею безтямно, відчайдушно. А скільки і яких високих мрій було виткано в душі! Агата Ускова довго здавалася йому вищою досконалістю.

Шевченко. (Про Агату Ускову) Ця найпрекрасніша жінка для мене – справжня благодать Божа. Це одна єдина істота, якою я захоплююся аж до поезії. Отже, я більш або менш щасливий.

Що за чудова, дивна істота непорочна жінка! Це – блискуча перлина у вінці творіння. Якби не це одне – єдине моєму серцю рідне, не знав би я, що з собою робити. Я покохав її високою чистою любов’ю, - всім серцем і всією вдячною моєю душею.

(Входить Агата Ускова. Зупиняється поглядом на своєму портреті).

Ускова: (стримано, дещо надмірно). Шевченко мав приємний голос, говорив гарно, плавно, особливо дуже добре читав уголос. У товаристві тримався скромно, карт не любив. Жіночого товариства не шукав. Тарас був у нас, як у рідній сім’ї, всі його дуже любили. Тарас Григорович любив природу, пісні. А коли він де-небудь чув українські пісні, то плакав. Наше товариство відзначало, що в моєму портреті Шевченко благородно використав божественно-рембрандтівські світлотіні, передав в очах ніжність і материнство і просто опоетизував мене. А розчарування? Так, воно було... А як він любив квіти! Прості польові ромашки, маки, дзвіночки…»

(Бере зі столу ромашки, пригортає їх, виходить).

Ведуча. Але з часом тверезий розум Тараса Шевченка зрозумів, що він зайвий у цій щасливій сім’ї, та серце переконати було важче.

(звучить музика – скрипка і фортепіано).

Ведучий. Звільнення із заслання знову пробуджує у Шевченка прагнення мати сім’ю, дружину, дітей. Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога швидше потрапити до Петербурга. Та доля на цілих п’ять місяців міцно пов’язує його з Нижнім Новгородом.

Там Шевченко освідчується в коханні 15-річній актрисі Катерині Піуновій, не зважаючи на 28 років різниці між ними.

Що це було? Мана, сп’яніння від волі, політ у прірву юності і краси? Ні, Боже наслання, яке спізнають лише генії – сини Всесвіту, обранці вічності. Так уже судилося, що невеличка, гінка, кучерява Катерина (яке символічне для поета ім’я) була фатально схожа на першу, освячену, осяяну дитинством, кохану Оксану.

(Входить Піунова. На хвилинку зупиняється біля свого портрета).

Піунова. У Нижньому Новгороді під час спектаклю до мене підійшов Тарас Шевченко. Посміхнувся і тихо промовив: “Вами, Катерино Борисівно, я любуюсь, коли бачу вас на сцені”. Тарас Григорович познайомився з моїми батьками, став приходити до нас. Я горіла нетерпінням бачити його, без нього дні ставали мукою... В один з візитів Тарас Григорович сказав моїм батькам ті слова, які для мене були найчудовішою мелодією глибоких почуттів. Він просив у батьків моєї руки. Я була щаслива, його ласкавий усміх тривожив душу, в моє серце вривався промінь його сонця, творчість, кохання, але... грізні очі матері наказували мені вийти з кімнати і я кинулась до дверей (Виходить).

Ведуча. Шевченку не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, і сама дівчина уникала його. «Случайно встретил я Пиунову, - пише Шевченко у “Щоденнику”, - у меня не хвитило духу поклониться ей. А давно ли я видел в ней будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которую готов был положить душу свою”.

Шевченко виїжджає до Петербурга. Після розлуки Піунова вийшла заміж, грала на сцені, але не мала великого успіху в театральної публіки. Зникло сяйво генія, яке на якусь мить вихопило її постать із мороку повсякдення. Й усталене життя повернулося на круги свої – на круги сірої одноманітності, монотонності, швидкоплинної дріб’язковості.

Читець: Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

 

Та ба! Нема з ким.

Світ широкий,

Людей чимало на землі...

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

 

...Ні, треба одружитись

Хоча б на чортовій сестрі!

Бо доведеться одуріть

В самотині. Пшениця, жито

На добрім сіялись лану,

А люде так собі пожнуть

І скажуть: “Десь його убито,

Сердешного, на чужині...»

О горе, горенько мені!

Ведучий: Сум і відчай минають, з’являється нова надія одружитися зі своєю, з кріпачкою. Він зустрічає в домі поміщиць Карташевських дівчину-кріпачку Ликеру Полусмакову – і знову довірливо закохується. В Ликері він побачив свою Оксану, і з новою силою захотілось поетові тихого сімейного щастя.

Читець : “Ликері”

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невільники недужі.

Заснули, мов свиня в калюжі

В святій неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не клянись, і не молись

Нікому в світі!

Ведуча. Шевченко закохався в Полусмакову і вхопився за рятівну думку – збудувати з цією кріпачкою своє родинне щастя, виглядати якого і чекати він уже стомився.

Читець:

Не журюся, а не спиться

Часом до півночі,

Усе світять ті блискучі

Твої чорні очі.

Мов говорять тихесенько:

“Хоч, небоже, раю?

Він у мене тут – у серці”

А серця немає.

Й не було його ніколи,

Тільки шматок м’яса.

Нащо ж хороше і пишно

Ти так розцвілася?..

Не журюся, а не спиться

Часом і до світа,

Усе думка побиває,

Як би так прожити,

Щоб ніколи такі очі

Серце не вразили?..

Не журюся, а не спиться

Часом до півночі,

Усе світять ті блискучі

Твої чорні очі.

Мов говорять тихесенько:

“Хоч, небоже, раю?

Він у мене тут – у серці...”

Ведучий: О, як він хотів раю! До останньої миті свого непростого життя шукав той рай, але... Рай так йому не трапився. І на все життя залишилися лише осколина і гіркота, і вічне запитання: “Хоч, небоже, раю? Ликера Полусмакова була і гарна, і ніби ж розумна (вміла читати, писати). Ледарство, неохайність, корисливість Шевченкової обраниці Тарас Григорович сприйме за селянську простоту, жвавість і дотепність. Він впевнений, що провиною всьому оте прокляте кріпацтво. Воля і достаток змінять Ликеру на краще! Починається останній самообман у житті поета.

Виходить Ликера. (перед дзеркалом стрічки і намисто міряє, наспівує «Ой казала мені мати ще й приказувала, щоб я хлопців у садочок не принаджувала…»)

Шевченко пропонував мені руку й серце. Казав, що купить хатинку біленьку, гарненьку, із садочком. Я буду в ній справжньою господинею! Взимку поїду до Парижа або Петербурга. Я в дорогому вбранні, вся в коштовностях, наче справжня пані. Я заведу собі прислугу.

А взагалі, хіба ж би я за такого старого пішла, якби не подарунки та не те, щоб бути панією?!

Ведуча: Поетові таке поняття про сімейне життя було абсолютно чужим. Т.Шевченко не обіцяв такого життя корисливій дівчині і вона йому грубо відмовила.

14 вересня 1860 р., в день розриву з Ликерою, Шевченко напише вірш, у якому йтиметься про його нещасливе сватання до Ликери.

Читець:

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався,

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив... Поморозив...

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода.

Ведучий: Через тринадцять днів буде написано поезію, позначену літерою “Л”. Натяк прозорий, Ликері. Та поет уже не бажає, аби ця зрадниця приходила до нього навіть у сни. Більше того, він, її, здається, остерігається.

Шевченко:

Поставлю хату і кімнату,

Садок – райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в однині – самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє- колишній та ясний

Присниться сон мені!.. І ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся. Наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

Ведуча: Через 44 роки по смерті Шевченка, у Канів на Чернечу гору, до могили прибуде Ликера (Ликера Іванівна, вже 65 років) і в книзі записів, що лежатиме в хаті біля могили її колишнього нареченого, тремтячою рукою, плачучи, ковтаючи сльози, напише:

“13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь” – Ликера пам’ятала, як Шевченко їй сорок чотири роки тому писав: “Моя ти любо, мій ти друже”. (Звучить пісня “Зоре моя вечірняя”)

Ведучий: Поета не стало. Згасла свічка його життя. Але залишилось слово, яке не має обмежень у просторі, бо воно злітає все вище і вище, до вершин духу генія, де немає розбитих мрій, надій, розчарувань.

Доля геніїв жорстока. Та навіки залишився з нами той,»хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертна слава во віки і віки…»

Він продовжив свій родовід не в прямих нащадках - а в Слові, увічнив себе як єство всього народу, як долю і характер України. Тож хай назавжди у ваших серцях горить іскорка любові до поезії, яку засвітив Великий Кобзар.

 
Анонси
Галерея
44
4444
На даний момент 476 гостей на сайті